Останні хвилі днів осінніх – як вони у душу проникають ! О! Усю пронизують до болю! Розпросторюється якесь незрівнянно чарівне відчуття, невловимість якого не виключає його потужності; і нема тоді гострішого вістря, ніж вістря Нескінченості.

А яка то велика втіха – купати погляд в безмежності моря і неба! Тиша, чарівна недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило, що тріпотить на обрії, своєю не значимістю і одинокістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль – все це мислить мноюі гордовитості моєї! Споглядання прекрасного – це двобій, в якім митець ридає перед, чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається «Я» особисте!); мислить, кажу я, але ж – музично й мальовниче, без хитросплетінь словесних, без силогізмів, без усяких висновків.

Однак ці мислі, чи я їх випромінюю, чи речу, невдовзі силою виповнюються вщерть. А сила любострастя цього породжує ослабленість і страждання ніжне. Мої ж нерви, напружені украй, тільки й можуть те, що тремтіти зойкливо, болісно.

І ось перед цією неозорістю неба я ціпенію; його прозорість доводить до нестями. Спокій моря, незмінність видовища обурює мене… Ах! Та чи варто страждати вічно і вічно тікати від прекрасного? Природо, безжалісна чаклунко, супернице всепереможна, облиш мене! Не спокушай моїх пожадань поразкою своєю.