Ми приходимо у
цей світ, щоб залишити добру пам'ять і враження у кожному куточку душі
оточуючих.
Милосердя,
доброта… Цілком природним вважається допомогти знедоленим, нещасним, поділитися
шматком хліба, дати притулок бездомному, захистити немічних і хворих. Та де ж
сьогодні взяти стільки любові, щоб вистачило на всіх близьких і далеких, на
завтра і назавжди?
Нині дзвони б’ють на сполох, закликаючи до милосердя,
доброти, які роблять нас справжніми людьми. У важкий час живемо, багато горя і
біди навколо, але мусимо жити та сіяти добро й красу в людських серцях.
Відомо, що на
красі й добрі тримається людство. То чому ж милосердя втратило сьогодні свою
цінність, а його зміст в основному звівся до милостині.
Чи часто
задумуємося ми над тим, що таке звичайна людська доброта? Чи впускаємо пташку
милосердя до свого серця? Вона нам завжди нагадує, що ми живемо у різнобарвному
світі, в якому є різні люди, різні характери і смаки, інтереси.
Можливо, щось не
завжди дає спокійно цій золотокрилій пташці збудувати своє кубельце. Щось
завжди руйнує те, що вона так старанно будувала.
Якщо кожен з нас
буде небайдужим до чужого горя, то це значно допоможе нам відтворити те, що
було втрачено у нашому житті.
Вчинки, які
покращують життя оточуючим, дуже потрібні кожному з нас. Вони залежать від
наших душевних зусиль. А душа – це живий відгук людської істоти на все, що
відбувається.
Про доброту
людини можна багато чого сказати. Проте усе це залишиться лише словами, якщо
сказане не втілиться у життя. І ми, молоде покоління, повинні пам’ятати про ці
справжні людські цінності, які йдуть з наших душ. Ми повинні плекати їх так, як
завжди плекаємо надію на красиве майбутнє. Потрібно поважати і шанувати інших,
дарувати їм лагідні слова, світлий погляд, увагу.
Відчиняймо ж
двері свого серця перед тими, хто так старанно до нас достукувався.
Ця нестаріюча
ірландська балада у виконанні Гребенщєкова стала для мене і колисковою, яку
часто мені наспівував тато, і першою сторінкою в моїй книзі мрій…
Місто під
небесами, місто моєї мрії, зароджувалося у моїх думках і виростало разом зі
мною. Його не знайдеш на жодній карті, на жодному глобусі, воно не позначене в
жодному атласі. Ті все ж воно є, воно живе в моїх мріях. На згадку спадають
слова: «Якщо вже мріяти, то бодай ні в чому собі не відмовляти». Тому моє місто
Мрії особливе, воно не подібне на будь-яке інше. Воно вмістило в собі частинки
інших славетних міст світу. Як і кожне містечко, чи маленьке село, чи
багатомільйонний мегаполіс, воно має серце і свою душу. Серце – це центр міста,
а душа – це його дух, його настрій.
До центру ведуть
вузенькі, схожі до львівських, вулички, переповнені маленькими затишними
кав’ярнями. Є й інший шлях: водними каналами на гондолах можна мандрувати і
милуватися старовинною архітектурою. На мить тобі здається, що ти у Венеції.
Незабаром ти
потрапляєш на широку алею, де граються діти, на роликах і скейтбордах катаються
підлітки, прогулюються прохожі: хто з парасольками у руках, хто з собачкою на
поводку, пари молоді та літні, всі різні, але однаково щасливі. Молоді люди
сидять на лавочці, грають на гітарі, співають задушевну пісню. По краях алеї
стоять ліхтарі, які завжди випромінюють зелене світло, що означає «рух вперед».
Алея веде до
великої площі, на якій височіє храм мистецтва – театр. Навпроти – величезна кількість
сходинок, що веде до Статуї Надії, на яку люди пов’язують свої стрічки мрій. Це місце для мого міста
– священне.
Навколо міста
вирує його душа. Шум водоспадів, зелень лугів та рівнин, на яких пасуться
маленькі ягнята, а пастухи грають запальні мелодії на волинці. Це нагадує часи
старої Ірландії. На пагорбах видніються старовинні замки, які вже століттями
хоронять таємниці та загадки. Тут завжди людно. Коли туристи потрапляють сюди, їх
переповнює дух дивності, аура минулого, вони забувають про проблеми сьогодення.
Вони поринають в полон своїх спогадів, мрій сподівань на диво, що навіть на
мить здається, ніби перед тобою пробіг казковий одноріг.
Щоб потрапити в
це місто, люди використовують повітряні кулі, з висоти польоту яких ти маєш
можливість побачити всю красу і неповторність мого міста.
Напевно, багатьом
це здаватиметься нереальністю, утопією. Але ж мрії – це є те, чого кожному з
нас бракує в буденній дійсності. І наблизитись до них – це справа часу, волі,
бажання. А, можливо, серед них є такі,які не варто втілювати в реальність. Нехай
вони залишаються з вами як надія на звичайне диво, як іскра, що запалює вогник
життя.
