Останні хвилі днів осінніх – як вони у душу проникають ! О! Усю пронизують до болю! Розпросторюється якесь незрівнянно чарівне відчуття, невловимість якого не виключає його потужності; і нема тоді гострішого вістря, ніж вістря Нескінченості.

А яка то велика втіха – купати погляд в безмежності моря і неба! Тиша, чарівна недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило, що тріпотить на обрії, своєю не значимістю і одинокістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль – все це мислить мноюі гордовитості моєї! Споглядання прекрасного – це двобій, в якім митець ридає перед, чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається «Я» особисте!); мислить, кажу я, але ж – музично й мальовниче, бе ... Читати далі »